20 травня Україна відзначає День вишиванки та розповідає світові про українську культуру й національну неповторність українців
20 травня Україна відзначає День вишиванки та розповідає світові про українську культуру й національну неповторність українців. Сьогодні ми зустрілися з людиною-легендою, яка протягом 60 років розповідає про самобутність України мовою поезії та музики. Це всесвітньо відомий поет-пісняр Вадим Дмитрович Крищенко.
— Ви написали понад тисячу пісень — і всі вони українською мовою. Чому?
— Для мене пісня — це традиційне слово та лірична музика. Україні притаманна мелодія в самому слові. Деякі виконавці твердять, що співати потрібно, як у Європі. Але Європа співає по-різному, розкриваючи особливість рідної мови та музики. За звучанням німецька пісня жорсткіша, ніж французька чи англійська. Але кожна з них передає національний колорит та характер народу. Усе своє життя я вважав, що українська пісня зможе передати національну неповторність лише тоді, коли написані тільки національною мовою. Саме тому всі мої пісні українською. Поєднання музики та слова в пісні іноді творять дива. Один глядач після закінчення концерту в Палаці «Україна» сказав: «Я ввійшов на концерт москалем, а вийшов справжнім українцем». Це невипадково, бо пісня передає найтонші переживання, змушує відчувати заклик предків та поєднує з рідною землею.
— Який рецепт створення такої пісні?
— По-перше, пісня повинна дійти до серця слухача, щоб її співали знов і знов. Незабутній Ігор Шамо мені сказав: «Дорогий Вадиме, не потрібно сто пісень, які звучать один раз, потрібна одна пісня, яка звучатиме сто разів». Ці слова я добре запам’ятав та радію, що багато моїх пісень співають понад сорок років і що вони стали народними: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», «Хай щастить вам, люди добрі», «Родина», «Вишенька-черешенька» та багато інших. Під пісню «Наливаймо, браття, кришталеві чаші» йде українське військо, її музику використав польський режисер Єжи Гоффман у своєму історичному фільмі «Вогнем і мечем» 1999 року. Не без гордості скажу, що в Палаці «Україна» не проводять патріотичніших концертів, ніж мої.
По-друге, я шукаю слово чи фразу, яка запам’яталась би. Люди асоціюватимуть цю фразу чи слово із піснею та пам’ятатимуть саму пісню. Ще в радянські часи в Москві проходила декада українського мистецтва, і потрібна була лірична пісня з патріотичним змістом. Мене попросили написати пісню, а Ігор Поклад дав готову мелодію. Я довго думав, а потім знайшов фразу «Хай щастить вам, люди добрі». І від цієї фрази пішла вже пісня. Її виконав Василь Зінкевич. До речі, вона звучить і досі. Інколи люди думають, що вірш — це не пісня. Ні. Пісня має свої закони: закон повтору, логічного закінчення. Поет-пісняр має з чогось почати та чимось закінчити. Не можна розірвати пісню змістовно. Є багато чинників, що відрізняють поезію від пісні. Бути піснярем — вищий ступінь поетичної майстерності поезії. На мою думку, кожен поет мріє, щоб хоч один вірш його став піснею. І коли поет іде за світи, не кажуть про його заслуги, зате кажуть про його найкращі пісні. Наприклад, Борис Олійник — це «Пісня про матір», Віктор Баранов — пісня «До українців». «А хто такий Леонід Глібов?» — «Стоїть гора висока» — «Так, пам’ятаю… гарна пісня». Мене характеризують з піснею «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», хоча я люблю всі свої пісні. Вони для мене як рідні діти.
Повертаючись до теми мови, скажу одну річ: «Там, де немає української мови, там немає України». Якщо афроамериканець напише українською мовою, то це буде українська пісня. А наш землячок з Подолу напише російською мовою, то це буде російська пісня. Вона, на жаль, витісняє українську мову. І коли мені кажуть, що там дух є український, я не вірю в це й відповідаю: «Для мене Україна там, де є українська мова».
Для мене пісня — не сенсація, а частка духовності. Піснею поет ділиться тим, що в нього на душі. Тому в мене є пісні веселі й сумні. Якщо мої почуття та емоції передалися іншим, тоді я досяг своєї місії. Для мене дуже важлива думка простих українців, моїх слухачів. Своїм враженням від моєї творчості люди з різних країн діляться на моєму офіційному сайті Вадима Крищенка, у фейсбуку, на відео-каналі. Дуже приємно, коли мої пісні доходять до їхніх сердець і захоплюють їх, коли моя творчість впливає на їхнє життя.
— Яким повинен бути виконавець, щоб він став вашим виконавцем?
— По-перше, це щирість. Щоб він міг передати мої думки, слова поета до залу, до слухача. У ньому має поєднуватися комплекс: голос, виконання та антураж самого виконавця.
— Назвіть особливу пісню вашого життя.
— Це пісня «Пахне сад в забутті». Якби ця пісня не сподобалась мені, то навряд чи з’явилися б усі останні пісні. Це пісня танго, яку співав Віктор Лісовий. До речі, у мене є понад 10 пісень-танго. Їх зібрала Інна Павленко на компакт-диску «Пахне сад в забутті».
Нашу розмову на День вишиванки я хочу закінчити розповіддю про улюблену вишиванку, яку мені подарувала дружина співавтора відомого композитора Остапа Гавриша. Це гуцульське вишивання, бо вони живуть у Косові. У косівському стилі домінують червоні кольори, але для мене вона створила вишиванку в жовто-блакитних кольорах, що більш відповідає ніжній душі поета та є національними кольорами.
І на завершення — мій вірш:
Любити Вкраїну —
Не тільки про це говорити,
Бо слово красиве
Ховає, бува, каламуть.
У справжній любові
Сховались свої колорити.
Про справжність її
Нехай вчинки твої доведуть.